Егоїстичні інтереси, світські інтриги, вдавання, наигранность і неприродність поведінки, помилковий патріотизм правлять світом багатих. Андрій ж людина честі, для нього неприйнятні подібні дрібні наміри, неблагородні устремління. Саме й тому він швидко розчарувався от у світській життя. Не принесла йому щастя одруження. Болконський прагне слави, без якої, на його думку, справжній громадянин, переживаючи за своє Батьківщину, немає може. Кумиром йому є Наполеон.

У межах своїх честолюбні прагнення князь Андрій теж, слід визнати, стає безмежно егоїстичним. Йому вже шкода пожертвувати всім самим дорогим у житті заради хвилин слави та торжества з людей: «… Нічого не люблю, щойно славу, любов людську. Смерть, рани, втрата сім'ї, нічого мені страшно».

У Андрія від природи закладено така риса, як істинно болконская гордість, успадкована від батька, від предків. Але він прагне до слави не лише себе, хоче бути корисними своєму Батьківщині, російському народу. День Аустерлицької бою Болконський під час паніки з участю М.И. Кутузова із прапором до рук захопив до атаки цілий батальйон. Андрія ранять. Руйнуються усі його честолюбні плани. І тільки, що він такий безпомічний і покинений усіма лежить полі, він звернув свою увагу небо, і це здійняла ньому щире і глибоке потрясіння: « Які ж я - не бачила раніше цього високого неба? І який у мене щасливий, що вивчили її, нарешті. Так! Усе це порожній, все обман, крім цього нескінченного неба».

Усе життя миттєво промайнула поперед очі. Болконський по- іншому подивився на минуле. Тепер Наполеон зі своїми дрібним марнославством йому здається незначним звичайним людиною. Князь Андрій розчаровується у своїй герої. У душі Болконського відбувається переворот, він засуджує свої недавні хибні устремління до слави, розуміє, що зовсім не вона головне стимулом людської діяльності, що є піднесеніші идеалы.

Після Аустерлицкой кампанії князь Болконський вирішив більше ніколи не служити військовій службі. Він повертається додому із цілком зміненим, кілька пом'якшеним і водночас тривожним виразом обличчя. Проте доля мстить йому надмірну гордість. Вмирає родом його дружина від пологів, залишивши йому сина Николушку. Тепер Болконський вирішує всього себе присвятити сім'ї та жити лише неї. Але водночас спокою це не дає думку, що людина ні жити для себя.

Зустріч Андрія Болконського з П'єром Безуховым виводить його з важкого душевного стану. П'єр переконує Болконського, що треба для всіх людей. Навесні Болконський їде у справі маєтків тато свого сина. Проїжджаючи через ліс, де всі вже зеленіло, лише одне дуб старим, таким сердитим і презирливим потворою стояв між усміхненими березою, князь Андрій думав: «Життя скінчилося…» На шляху, побачивши, що й це дерево зазеленіло, Андрій вирішив, що нічого не закінчилося тридцять один год.

Тепер Андрій прагне брати участь у тих справах, які робляться задля добробуту Батьківщини, засуджує свою егоїстичність, розмірене життя, обмежену межами семейно-родового гнізда. Болконський приїжджає до Петербурга, потрапляє до кола Сперанського та приймає участь у розробці проекту з скасування кріпацтва у Росії. Сперанський справив на Андрія незабутні враження своїм розумом, воно здавалося людиною, він умів до будь-якої проблемі, кожному державному питання знайти правильний підхід. Але як лише Болконський зустрічає на балу Наташу Ростову, він би прозріває. Вона нагадувала йому про справжніх цінностях життя. Андрій як розчаровується в Сперанском, а й починає зневажати його. Зникає недавній інтерес державних справам. «Хіба це може зробити мене щасливішим і лучше?»

Наталя хіба що відроджує Болконського для нове життя. Він безумно закохується у неї, коли щось каже йому, що й щастя неможливо. Наталя теж любить Болконського, щоправда, він їй сухим, розчарованим, самотнім, тоді як саму себе енергійна, молода, весела дівчина. Вони як плюси, та його, мабуть, неможливо з'єднати. Наталя не розуміє, навіщо князь Андрій відклав їх весілля цілий рік. Цією відстрочкою він спровокував її зраду. І знову суто Болконская гордість Демшевського не дозволяє Андрію вибачити Наташу, зрозуміти її. У розмові з П'єром Болконський сказав: «Я говорив, що занепалу жінку треба вибачити, але чи ніхто, що здатна вибачити, не можу». Саме тоді маємо постає той Болконський, яку ми дізналися їх у початку роману, той самий егоїст. Болконський змушує себе забути про Наташе.

Але війну 1812 року багато змінила у цій людині. Вона пробудила у ньому патріотичні почуття, він намагається допомогти Батьківщині, воює рятувати своєї Вітчизни. Проте доля таке, що князя Андрія ранять, і він мовить: « Не можу, не хочу вмирати, я люблю життя, люблю цю траву, землю, воздух».

Але коли його Андрій відчув, що смерть зовсім поруч, що залишилося йому недовго, він перестав боротися, втратив будь-якої надії, не хотів нікого видеть.

Андрій Болконський помер тільки від рани. Його смерть у відомій мірою пов'язана особливостям характеру, з світоглядом, зі ставленням до суспільству людей. Під кінець життя він став, власне, майже ідеальним людиною, позбавленими недоліків: всіх любив, всіх вибачив. А всепрощення, жертовність, непротивлення злу насильством, проповідь загальної любові заважають людині жити звичної земної життям, бо, ніж сама людина досконаліший від по своїм моральними якостями, тим він вразливішим. І тому швидше може погибнуть.